Албанія показала, що провал України на Євро був не випадковим. Як український футбольний вболівальник із доволі великим досвідом спостереження за нашою національною збірною, мушу зізнатися: цей матч відкрив мені очі на багато аспектів, які я раніше намагався не помічати або не приділяти їм належної уваги. Як і багато хто з моїх співвітчизників, я вірив, що з приходом Сергія Реброва до керма збірної на нас чекатимуть великі зміни, прориви та справжні досягнення на міжнародній арені.
Щиро кажучи, коли Ребров очолив нашу національну команду, для мене це був ковток свіжого повітря. Після періодів невизначеності, експериментів з тренерським складом і низки незрозумілих рішень, призначення Реброва виглядало як логічний і обґрунтований крок. Він мав досвід, авторитет, а головне – надію, яку він ніс із собою. Мені здавалось, що це був саме той наставник, який зможе зібрати всі наші розкидані футбольні частинки в єдине ціле і нарешті вивести збірну на новий рівень.
Однак, після кількох матчів, зокрема ігор з топовими командами, як Англія та Італія, в мені почала з'являтися тривога. Ні, не можна сказати, що наша збірна грала зовсім погано – гра проти цих грандів була не такою вже й поганою. Але щось не сходилося. І це "щось" почало проявлятися найбільше у матчах проти менш відомих команд. Щоразу я дивився ці ігри з надією побачити більше, побачити згуртованість, організацію, але знову і знову збірна виглядала невпевненою, блідо і розрізнено.
Я пам'ятаю, як сидів перед екраном телевізора, спостерігаючи за першим таймом чергового матчу нашої команди. Ми знову провалювали гру. Але щораз я переконував себе, що це лише тимчасово, що ми обов'язково виправимо ситуацію в другому таймі. Часто так і ставалося, але це все більше нагадувало не стратегію, а звичайну удачу, яку команда використовувала замість плану на гру. Але як довго можна покладатися на удачу? І чи може збірна, яка прагне до великих досягнень, дозволити собі постійно грати на межі фолу?
Це питання не давало мені спокою, і воно стало особливо гострим після гри з Албанією. Ця гра стала своєрідним сигналом – не лише для мене, а й для багатьох українських вболівальників, що час "прокинутися". Україна виглядала розгубленою, і це було особливо болісно спостерігати після тих сподівань і очікувань, які ми всі мали після приходу Реброва.
Гравці, які, здавалося, мали би демонструвати бойовий дух і злагодженість, виглядали, м'яко кажучи, непереконливо. Складалося враження, що вони просто не розуміли, що роблять на полі. Як людина, яка завжди підтримувала нашу збірну в будь-яких умовах, я не міг не розчаруватися. Я думав: "Чому так відбувається? Що пішло не так?" Ми чекали на призначення Реброва так довго, надіялися на великі зміни, але чомусь все це здається марним.
Одразу після гри я став свідком, як критики почали вказувати пальцем на окремих гравців, зокрема на нашого воротаря Луніна. Він справді зробив кілька фатальних помилок, які важко не помітити. Але чи справедливо все звалювати на нього одного? Я вважаю, що ні. Це проблема всієї команди. Після гри з Албанією я ставив собі питання: "Чи це дійсно та команда, яка здатна досягти чогось значущого? Чи ми знову приречені залишатися у футбольному болоті?"
Мені здається, що на цьому етапі ми всі – і гравці, і тренерський штаб, і вболівальники – повинні зробити серйозні висновки. Час запитати себе, що пішло не так і як це можна виправити. Ребров, безумовно, має достатньо знань і досвіду, щоб зробити відповідні висновки, але чи він готовий до цього? Я хотів би вірити, що так. Але водночас я вже не такий упевнений, як раніше.
